10 найближчих до нас планетних систем

    

    Як відомо, за межами нашої Сонячної Системи відкрито вже чимало планет. Планети ці обертаються навколо зорь, які розташовані від нас на різній відстані. Різні планети, різні відстані, різні зорі. Які із них є найближчими до нас?

     Тут треба сказати, що хоча останнім часом відкривають усе більше планет, частина їх потім виявляється не планетами, а чимось іншим. Саме тому зоряна система, яка ще донедавна вважалася такою, що містить найближчу до нас планету, що не обертається навколо нашого Сонця сьогодні, у грудні 2015 року такою не є. Система ця є досить яскравою, оскільки віддалена від нас усього на 4,2 світлового року, однак на території України її не видно, оскільки це зірка південного неба. Система ця зветься Альфою Центавра і складається із трьох зорь. Перша та друга із них утворюють пару, що обертаються навколо спільного центру мас на відстані приблизно рівній тій, на яку від Сонця віддалений Уран при досить сильно витягнутій орбіті. Один оберт одна навколо іншої вони здійснюють приблизно за 80 земних років. Більша з них трохи переважає за розмірами та масою наше Сонце, а друга — на 10% легша та на 14% менша за розміром за наше світило. Ось саме біля цієї зірки три роки тому нібито і знайшли планету, принаймні на 13% більшу за масою ніж Земля, що оберталася усього трохи більше, ніж за 3 доби. Однак цієї осені виявилося, що ніякої “гарячої суперземлі” там немає. У жовтні було опубліковано статтю, у якій вказувалося, що коливання зірки, за якими було виявлено цю планету — лише дефекти обробки даних. Щоправда ще у березні 2015 року було припущено, що у цього ж помаранчевого карлика є інша планета, що обертається навколо нього за 2-3 тижні, однак поки що вона лишається теоретичною, тож Альфа Центавра зі списку систем, що мають планети тимчасово випала. До речі, третя зірка у цій системі досить цікава. Це крихітна тьмяна зірка у 9 разів менша за наше Сонце, що обертається навколо головної пари зірок на відстані у 15000 астрономічних одиниць (приблизно у 500 разів далі, ніж Нептун від Сонця). Один оберт ця зоря, що зветься Проксимою Центавра робить за півмільйона років.

     Що ж до власне списку планетних систем, то він виглядає так:

1. Епсилон Еридана.

     Ця не дуже яскрава зірка є приблизно таким самим помаранчевим карликом, що й Альфа Центавра B і має приблизно такі самі розмір та масу. Епсилон Ерідану — досить молода зірка, її вік сягає лише півмільярда років. Ще у 1988 році навколо неї було виявлено потужний уламковий пояс. Пізніше було виявлено, що таких поясів там два: один на відстані біля 3 астрономічних одиниць від зірки, а другий — біля 20 астрономічних одиниць. Також було виявлено, що майже по зовнішньому краю внутрішнього поясу рухається досить витягнутою орбітою велика планета. Передбачається, що ця планета у півтори рази більша за Юпітер і обертається навколо зірки за 2500 земних днів. У грудні 2015 року цій планеті було присвоєно назву Егір на честь скандинавського морського велетня. Сама ж зірка нині має власну назву Ран, на честь дружини Егіра. Розташована зоря у 10,5 світлових роках від нас.

2. Грумбридж 34.

     Цю зірку, а точніше пару зірок не видно неозброєним оком не зважаючи на те, що розташована вона у 11,6 світлових років від Сонця у напрямку сузір'я Андромеди. Це два червоних карлики, що обертаються один навколо одного по майже круговій орбіті на відстані у 147 а.о. один від одного (більш ніж втричі далі, ніж Плутон від Сонця) і здійснюють один оберт приблизно за 2600 років. Хоча це червоні карлики, але більший із них у три рази масивніший за Проксиму Центавра, а менший — у півтори. Ось саме у більшого із них близько року тому і була відкрита планета, вп'ятеро масивніша за Землю, що обертається навколо своєї зірки за 11 із половиною діб. Така собі “супервенера”.

3. Тау Кита.

     Це досить яскрава зірка, що розташована на відстані 12 світлових років від нас у сузір'ї Кита. Вона приблизно на 20% менша та на 1,3 мільярда років старша за Сонце, але не зважаючи на це вважається таким саме жовтим карликом, як і наше світило. Біля неї на сьогоднішній день знайдено аж 5 планет. Три із них - гарячі суперземлі, що отримують від свого світила більше світла, ніж Венера. Їхні маси складають від 2 до 3,6 мас Землі, а періоди обертання — від 14 до 94 діб. Четверта планета знаходиться у зоні, де на поверхні можливе існування води у рідкому стані, однак вона учетверо важча за Землю і в цілому температура на ній вища. П'ята ж планета більш ніж у шість разів масивніша за Землю і не зовсім зрозуміло, чи це суперземля, чи аналог Нептуну. Знаходиться вона значно далі зірки, ніж чотири попередні. Також у системі існує потужний уламковий диск.

4. Зоря Каптейна.

     Цю невелику (майще учетверо менша від Сонця) червону зорю можна побачити у невеликий телескоп у сузір'ї Живописця. Це надзвичайно стара зоря. Її вік сягає 11,5 мільярдів років. Але не зважаючи на свій поважний вік зоря Каптейна досі демонструє потужні спалахи, дуже схожі на сонячні, але значно більші за масштабом. Планет на сьогоднішній день у неї відкрито дві. Перша — із масою у 4,5 рази більшою від земної обертається навколо зірки за 48 діб однак при цьому усе одно знаходиться на зовнішньому краю зони, у якій можливе життя. Друга ж усемеро важча за Землю та обертається ще далі.

5. Глізе 687

     Це досить великий червоний карлик, маса якого сягає 40%, а радіус — половини сонячного. Не зважаючи на це розгледіти його у сузір'ї Дракона можна тільки у телескоп. Відстань до нього 14,8 світлових років. Планета у цій системі усього одна, але дуже цікава. Розміром із Нептун вона рухається круговою орбітою у зоні, де можливе життя.

6. Глізе 674

     Ще один червоний карлик у сузір'ї Жертовника на відстані біля 15 світлових років. Утричі менший за Сонце він має вік у півмільярда років. Планета тут усього одна — невеликий газовий гігант у 12 разів важчий за Землю, що обертається навколо зірки менш ніж за 4 дні.

7. Глізе 876

     Цей червоний карлик у сузір'ї Водолія віддалений віл нас на 15,2 світлового року. Зірка дуже схожа на Глізе 674. Вона також утричі менша за Сонце та має вік не більш ніж півмільярда років. Планет біля неї знайдено аж чотири штуки. Перша являє собою дуже гарячу суперземлю у шість разів важчу за нашу планету. Вона обертається навколо зірки менш ніж за 2 доби. Друга планета — газовий гігант розміром приблизно із Сатурн. Він обертається приблизно у тій зоні, де можливе життя, але його орбіта є досить витягнутою. Третя планета — величезний газовий гігант, удвічі більший за Юпітер. Остання планета — також газовий гігант, але значно менший і зовсім холодний.

8. Глізе 832

     Достатньо великий червоний карлик у сузір'ї Журавля на відстані у 16 світлових років від нас. Радіус та маса зірки сягають майже половини сонячних. У цієї зірки відкрито дві планети. Уп'ятеро більша за Землю планета (скоріш за все земного типу) рухається у зоні де можливе життя, а приблизно у півтора рази менший за Юпітер газовий гігант знаходиться значно далі.

9. 82 Ерідана

     Жовта зірка трохи менша і майже на мільярд років старша за Сонце. Знаходиться майже у 20 світлових роках від нас. Досить важко побачити на небі неозброєним оком. Планет у системі три. Усі вони являють собою розжарені суперземлі.　

10. Глізе 581

     Червоний карлик у сузір'ї Терезів на відстані 20,4 світлового року. Зірка втричі менша за Сонце і досить стара. ЇЇ вік оцінюється у 8-10 мільярдів років. Історія відкриття планет біля цієї зірки найбурхливіша. У різні часи у цієї зірки нараховували до 6 планет. А дехто навіть ловив із однієї із них сигнали неприроднього походження. Щоправда зараз зникли не тільки сигнали, але і самі планети, із яких вони нібито надходили. Залишилося тільки три. Перша із планет усього вдвічі більша за Землю, однак обертається лише за 3 дні і є дуже гарячою. Друга — також досить гарячий невеликий газовий гігант у 15 разів важчий за Землю. Третя планета — уп'ятеро масивніша за Землю і знаходиться у зоні, де можливе існування рідкої води.

 

       Саме так і виглядає десятка найближчих до нас планетних систем зараз. Однак відкриття у цій галузі робляться настільки часто і несподівано, що ніколи неможливо точно сказати, через скільки місяців, чи навіть днів у цьому “рейтингу” стануться зміни.

На яких деревах ростуть айфони або про технології в Україні

 

     Давайте повернемося до питання про те, чому у інших країнах за останні 20 років змогли з'явитися нові галузі промисловості, а у нас все ніяк. Можна розглянути це питання на прикладі айфону. Айфон - це така чарівна коробочка, яку до нас завозять білі люди, щоб ми могли за її допомогою виходити у інтернет,  гратися у іграшки та понтуватися перед іншими. Хто собі купив айфон, нехай і китайську підробку - той молодець, хто ні - той лох.

 

     Але ми зараз не про це. Можливо хтось думає, що ті айфони ростуть на чарівних деревах. Так ось, це не так. Ті айфони роблять люди. Приблизно таким самим чином, як у нас виплавляють з руди метал,  вирощують зерно та виробляють із сировини усіляку хімію. Словом усе те, що потім на ті айфони міняється. Якщо ви вважаєте, що  усе перелічене не люди роблять, а його дивовижним чином народжує українська земля - далі не читайте.

     Так от, світ так влаштований, що ті, хто виробляє продукцію, у вартості якої більшу частину складає вартість рук та мозків, які при виготовленні її використовувалися, мають змогу продавати її набагато дорожче, ніж ті, хто свою продукцію просто зриває з дерева чи викопує з під землі. І зовсім не тому, що руки та мізки треба годувати. Просто у перших айфон є, а у других його немає і ті другі його просто із дерева зірвати не можуть. Тож за айфон чи "громову палку" якусь другі готові віддавати стільки, скільки їм скажуть перші. Причому у цьому випадку другі - це саме ми, а перші - це ті, у кого ми його купуємо. Наскільки рівноцінна ця торгівля? Один айфон коштує приблизно як 1700 кілограмів  української сталі. Іншими словами,  1 умовний грам айфону приблизно у  15000 разів коштовніший за 1 грам продукції українських меткомбінатів.

 

     Мабуть цього достатньо, щоб ви схотіли дізнатися, як вони це роблять. І я вам навіть про це розповім. Для того, щоб виробляти айфони необхідне технологія їх виробництва, технологічне обладнання та навчений персонал. Ну, ще потрібно те, із чого їх виробляти, але тут вже усе залежить від того, що ми можемо виробляти самі, а що доведеться купувати. Основа  айфону - це  електроніка. У світі білих людей круто вважається тоді, коли ти сам, узявши  те, що  викопали з під землі усілякі аборигени, чи скоріше ти сам створив у лабораторії зробив із цього готову мікросхему, яку  вже можна пускати безпосередньо на виробництво айфону. Це окрема технологія, чи навіть комплекс технологій, що пов'язані між собою. І для них також потрібна купа рук і ще більше мозків. Особливо коли у тебе ще немає обладнання для виробництва усіх цих хитрих штук. Це обладнання призначене для  роботи із матеріалами із високою точністю. З наскільки високою? Ну, 120 нанометрів зараз вважається непоганим результатом. Що таке 120 нанометрів? Якщо вважати, що 120 нанометрів - це точка наприкінці цього речення, то  людська волосина мала б тоді  діаметр як у водопровідної труби. І щоб самостійно розробити машини, які б могли працювати із таким розміром необхідно багато  років працювати людям, які розбираються у електротехніці, фізиці твердого тіла та інших нікому не потрібних науках. Причому розробити такі машини мало. Їх треба іще побудувати, для чого знадобиться інше обладнання та люди, які знають, як на ньому працювати. Необхідного обладнання немає? Тоді доведеться опуститися ще на одну сходинку нижче та знову ж таки розробити та побудувати.

     Або купити. Купівля обладнання, за допомогою якого можна такі штуки виробляти - це сам по собі дуже цікавий квест. Те, що ціна такого обладнання має непристойну кількість нулів - лише невелика частина історії. Інша справа - що  виробляють його дуже небагато компаній по всьому світу, причому далеко не всі і не все тут згодні продати в принципі. Бо виробники часто самі те обладнання розробляли-будували і навіть за нереальні гроші  не готові його продати. Крім того, просто купити це обладнання недостатньо. Його  ще десь треба встановити, дотриматися  усього, що продавець понаписував у інструкції по  використанню і навчити їм користуватися людей.

 

     Саме по собі складання пристроїв із частин, що наявні не  така важка справа. Відносно. Бо за наявності креслень та документації усе, що нам треба - це деякі інструменти, та люди, які вміють ними користуватися. Щоправда для того, щоб таких людей отримати, потрібні хоча б клуби електро- та робототехніки у  школах, чи нормальні  ПТУ, а ще краще студенти  технічних спеціальностей, які  отримують реальні знання, а не здають сесії за гроші, які вони заробили десь на будівництві. А якщо креслень та документів немає, а мі самі вигадуємо, як ще із купи деталей побудувати айфон, ось тоді - упс. Треба займатися конструкторськими роботами, застосовувати купу знань, значно більшу, ніж зазвичай має типовий ремонтник  у сервісі техпідтримки. Краще, щоб це був якийсь вчений у галузі прикладних наук, чи інший нероба.

     Але усе одно збирати із  деталей техніку - це найдешевший варіант і багато хто по ньому іде. Інша справа, що далеко не всі виробники дозволяють свої мікросхеми застосовувати як схочеш, а серед  виробників пристроїв дуже мало тих, хто безкоштовно передає усю інформацію бажаючим. Але  усі, хто хочуть чогось більшого, ніж просто робити кінцеву збірку намагаються хоч щось із того, що вони купують. створювати самі, нехай на це і іде купа грошей. Але знову ж таки, для цього потрібні люди, які вміють працювати головою. Цей шлях дійсно можна пройти і багато країн його вже пройшли. Головне, що тут треба - це вкладати. І гроші, і працю. Причому багато. Дуже багато.

 

     Але іншого шляху немає. Айфони дійсно не ростуть на деревах. Їх створюють люди, причому люди, які вміють працювати не тільки руками, але і головою. Причому інколи доводиться працювати без видимого результату купу місяців, чи навіть років. І це ще нічого. Є такі дармоїди, як науковці, які займаються фундаментальними науками. Вони можуть роками сидіти у своїх лабораторіях і витрачати незрозуміло на що не тільки гроші, але і купу дорогого обладнання. Та інколи ці вчені вибігають із своїх лабораторій із витріщеними очима і починають розповідати щось, від чого ті, що сидять із паяльниками, ті, що працюють із кресленнями та ті, хто ті креслення складають, не кажучи вже про решту публіки, тільки потилиці чухають. І тільки вчені прикладних галузей кричать "Стривай, цього ж не може бути, бо тоді буде можливо...""А ти спробуй" - кажуть представники фундаментальних наук і повертаються до своїх лабораторій гаяти час та гроші. "Прикладники" пробують і від результату інженери починають кричати "Вау! Неймовірно! Ми завоюємо весь світ!". "А що тут незрозумілого, обичний мутагєнєз? - потискають плечима робітники і берутся за паяльники. І лише ті, хто досі живе тим, що дає їм рідна земля, чи тим, що вони відібрали у лохів, які її населяють , дивуються, із якого ж чарівного дерева білі люди зірвали цю нову чарівну скриньку, у порівнянні із якою минула - просто шматок заліза.

Як працює наука

    

     Серед багатьох речей у сфері науки, щодо яких широка громадськість знаходиться у полоні міфів присутнє і уявлення про те, що є першочерговим завданням науки і як взагалі наука працює. Це ніяка не таємниця і багато хто про це знає, але я все ж ще раз викладу це.

     Перш за все наука - це спосіб пізнання світу, об'єктивного настільки, наскільки дозволяють нам наші можливості. Саме знання є основним продуктом науки, а усі інші результати, які бувають досягнуті в процесі дослідження є другорядними. Саме тому основними є фундаментальні науки, а не прикладні. Саме тут можна отримати найбільш загальні уявлення про сутність і причини явищ, які ми можемо спостерігати у навколишньому світі. Ось що б ми не спостерігали: комету у небі, бактерії під мікроскопом, революцію на вулиці, або світло від світлодіодної лампи, для усіх цих явищ ми можемо знайти пояснення, яке б дозволяло нам передбачати можливість їх виникнення.

     Метод пояснення усіх цих явищ у науки один: побудова теорії. Теорія — це те, як ми пояснюємо групу явищ, які ми спостерігаємо. Пояснення на цьому етапі може бути будь-яким, аби тільки воно враховувало абсолютно усі відомі факти. Однак науковими теоріями вважаються тільки ті теорії, які відповідають двом умовам: 1) для них не можна вигадувати якихось сутностей, якщо факти можна пояснити без них; 2) теорія має передбачати такі ситуації, коли події мають перебігати тільки певним чином і ніяк інакше. Якщо теорія не містить нічого, без чого можна обійтися і існують такі ситуації, коли вона може виявитися невірною, то така теорія вважається гідною того, щоб нею займатися далі.

     А далі починається найцікавіше. Вчені починають спеціально шукати таких ситуацій, у яких може спостерігатися щось, що буде суперечити теорії. Найкраще — це поставити прямий експеримент. Хоча там, де прямий експеримент неможливий також діє той самий принцип: дивляться у певному місці, намагаючись знайти, або не знайти певні речі в залежності від того, що передбачає теорія. Якщо результати збігаються із передбаченням — це добре і теорію можна вважати підкріпленою доказами, якщо ні — то теж непогано, на теорію можна більше не витрачати часу. Взагалі у нас майже усі наукові знання, усі ці закони та реконструкції подій — це такі теорії, тільки дуже багато разів перевірені. Може здатися, що наука блукає у темряві і раз за разом відкидає теорії, які виявилися невірними. В якійсь мірі це дійсно так: ми не знаємо наперед, яка теорія вірна, а яка — ні. І будь-яка із теорій, що ми вже не раз перевірили, може виявитися невірною у якомусь черговому експерименті.

     Але знаєте що? У нас є купа теорій, які вже століттями ніхто не може визнати невірними, хоча вони безперервно перевіряються. Бо кожна надійно доведена теорія слугує підґрунтям для нових теорій. Теорії спираються одна на одну і кожна з них теоретично може бути спростована. Але уся ця конструкція продовжує не просто стояти, але і приростати новими теоріями.

     Саме тому, що ці теорії такі стійкі, певні галузі наукового знання, у яких їх багато, і називають фундаментальними науками. Що ж до науки прикладної, то вона також складається із теорій, тільки значно більш вузьких, які базуються на досягненнях фундаментальних наук. Так теорія радіолокатора базується на теорії радіохвиль, що можуть відбиватися від перешкод, теорія вакцин базується на теоретичному набутку мікробіології, теорія ущільнення матеріалів вібрацією ґрунтується на фізико-хімічних уявленнях. При цьому власне виробництвом локаторів, вакцин чи будівельних матеріалів вчені не займаються. І створенням таких виробництв також не займаються. Бо це вже не наука, а техніка. Теж не менш важлива сфера людської діяльності, яка саме зосереджена на отриманні кінцевого результату. І зусиль вона часто потребує не менше, ніж наука. Іноді наука та техніка працюють разом. У більшості випадків — ні.

    Зазвичай ми бачимо результат праці саме техніків (у нетехнічних галузях ці люди називаються інакше, але сутність їх від цього не сильно змінюється). Проте цього результату не було б, якби свого часу вчені, які займаються прикладною наукою не перетворили б теорію про якесь явище на практичні поради щодо досягнення за його допомогою певного результату. І такі розробки знову ж таки не були б можливими якщо свого часу вчені не займалися фундаментальними проблемами. І якщо ви спитаєте, яка із трьох складових найважливіша, то відповідь буде: важливі усі три. У найближчій перспективі найважливішою є саме техніка, однак якщо не просто виживати, а намагатися розвинутися, то без прикладної науки нікуди не дітися. Ну а фундаментальна наука необхідна у разі, коли ми плануємо розвиток на багато-багато років уперед. Тож за великим рахунком відмова від науки — це відмова від майбутнього.

Повзе без ніг, але не змія

Існують на світі такі цікаві тварини, як рибозмії. Нещодавно вони стали дуже популярними у інтернеті завдяки ось тій світлині, що розташована вище. Якщо вона асоціюється у вас із чимось не тим, то ось вам інша картинка із рибозмієм.

Це трохи не той рибозмій, що на першій, але треба сказати, що цих тварин взагалі налічується аж 55 видів, що мешкають по усьому екваторіальному поясу, біля берегів річок, переважно у землі. Цікавим є те, що рибозмії ані до риб, ані до змій жодного стосунку не мають. Це представники класу безногих земноводних.

Взагалі далеко не усе, що має хребет, але не має кінцівок є змією. Не зважаючи на те, що набуття кінцівок є одним із головних досягнень хребетних при виході на суходол, різні гілки еволюційного дерева намагаються позбутися лап із дивною постійністю. Розпочалися ці експерименти ще на початку карбону біля 320 мільйонів років тому, коли виник ряд аістоподів, які були цілком дуже подібні до сучасних змій, і як припускають, вели схожий спосіб життя. Проіснували вони до початку пермського періоду і вимерли близько 270 мільйонів років тому.

Треба сказати, що аістоподи були далеко не єдиними земноводними, що намагалися зменшити кінцівки, або взагалі позбутися їх у той час. Численні лінії тонкохребцевих земноводних у той час давали свої форми. Наприклад у карбоні та пермському періоді на території Північної Америки мешкали лізорофії. Тварини цього ряду зберегли рудиментарні кінцівки, однак в цілому їхнє тіло було подібне до зміїного.

Паралельно у пізньому карбоні мешкали інші не пов'язані із цими усіма земноводні — еогірніди. Вели вони переважно водний спосіб життя і загалом зберегли свої кінцівки, однак деякі їхні форми, такі як птероплакс мали тіло, що наближалося за своєю формою до вугра.

У пермському періоді після вимирання аістоподів інша група земноводних дала форми, близькі до змій. Взагалі представники ряду мікрозаврів були подібними до ящірок, або саламандр, але деякі їхні форми, макі як родина рінхонкід дало форми, подібні до змій.

Найцікавішим у всьому цьому розмаїтті є те, що жодна із цих груп не є предковою для сучасних безногих амфібій. Справа у тому, що підклас тонкохребцевих земноводних вимер у крейдяному періоді. А усі сучасні земноводні належать до підкласу безпанцирних земноводних, що з'явився у середині пермського періоду, і перші його представники нічого спільного із змієподібними формами не мали і нагадували таких ось “недожаб”. До речи хтось приберіть із української Вікіпедії із статті про сучасних безногих земноводних згадування, що вони належать до тонкохребцевих.

Що ж до сучасних безногих земноводних, то вони виникли у крейдяному періоді приблизно 100 мільйонів років тому. І вони не є єдиними групами земноводних, що мають зменшені кінцівки, або не мають їх взагалі. Деякі групи хвостатих земноводних також мають схожу будову тіла. Наприклад у підряді Salamandroidea, до якого належать звичайні тритони існує родина амфіумових, представники якого мають дуже маленькі кінцівки.

Також у цьому підряді присутня така істота як європейський протей. Він, як і його американські родичі, має цікаву форму тіла, через що його колись то за рибу приймали, то за маленького дракона.

 

Крім того існує окрема родина сиренових, представники якого мають тільки дві передні кінцівки і видовжене тіло.

Що ж до плазунів, то змії і тут не є єдиними безногими його представниками. Перш за все треба згадати окремий підряд амфісбен, які на відміну від змій не рухаються усім тілом з одного боку у інший, а ніби пересуваються всередині своєї шкіри, нагадуючи при цьому хробаків.

Дали свою версію змієподібних істот і геконоподібні. Це так звані лусконоги, що розповсюджені у Австралії та Новій Зеландії. Вони в цілому дуже подібні до змій, але на відміну від них здатні видавати досить гучні звуки.

Але мабуть найвідомішими безногими ящірками у нас є веретінниці. Частина їхніх видів має кінцівки, частина — ні, однак це не заважає усіх їх об'єднувати у одну родину. Найголовнішою відмінністю веретінниць від змій є те, що у них є повіки і слухові отвори. Наприклад на території України широко розповсюджена веретінниця ламка, або гладун.

Схожі на веретінниць і американські безногі ящірки. Однак на відміну від наших веретінниць у них немає зовнішніх слухових отворів.

Що ж до власне змій, то вони з'явилися на землі чи не останніми серед великих груп безногих тварин наприкінці крейдяного періоду. Цікаво те, що удави, найбільші зі змій та усіх сучасних безногих земноводних та плазунів одночасно є і найпримітивнішими. На відміну від інших змій у них зберіглися не тільки обидві легені, але і рудименти задніх кінцівок. Тож називати усе, у чого немає кінцівок змією неправильно.

 

Планети

  

    Мабуть серед тих тем, які вченим часто доводиться пояснювати людям, мене в найменшому ступені влаштовує те, як  у нас зазвичай пояснюють людям про Плутон. Воно ж зазвичай так починається? "Вчені позбавили Плутон звання планети, а я проти! Неможна так!" Дійсно людей дуже непокоїть, що планет у нас замість дев'яти стало вісім. Коли усі ці претензії вислуховують самі астрономи, то вони починають розповідати про визначення планети, про те, що деякі тіла обертаються по круговій орбіті і набули сферичної форми, але виявилися занадто маленькими, щоб розчистити свою орбіту від усіляких уламків.  Тому  астрономи вирішили ввести новий клас небесних тіл, які назвали карликовими планетами і до яких віднесли і Плутон.

      І це я ще дуже коротко переповів традиційне пояснення. Зазвичай людина до такого не дослуховує і ще раз перепитує:  то скільки ж у нас у Сонячній Системі планет?  8? Усе із вами вченими зрозуміло. Треба розуміти, що більшість людей  взагалі слабо уявляють собі, що таке планети.  Це щось, що  кружляє у небі. І коли цього стає менше, то виникає острах. До того ж ми маємо розуміти, що  значна частина населення не дуже відрізняє астрономію від астрології, де теж із планетами усілякі цікаві штуки виробляють. Звичайно треба популяризувати науковий погляд на це питання, але є один метод, який можна застосувати тут і зараз.

      Можна просто на питання  про кількість планет додати відповідь не "8", а "принаймні 13". Можна навіть не говорити слова "принаймні". У Сонячній системі 13  планет: 8 великих і 5 карликових. І це навіть не буде брехнею: зрештою карликові планети - це все ж планети. Ось така  відповідь напевно зацікавить нашого допитливого пересічного громадянина. Принаймні про те, як називаються  4 планети, про які він не чув він точно спитає. А у відповідь йому: Церера, Ерида, Хаумеа та Макемаке.

      Існує висока вірогідність, що людина щось чула про дослідження Церери цього року. "О! Церера! - скаже він, - це цікава планета! Добре що її зробили планетою! До речи, що там із тими яскравими плямами?" Далі як вже пощастить: може не тільки про плями розповісти вдастся, але і нормально пояснити, яка ж різниця між звичайними планетами та карликовими. Ну а якщо вже зовсім пощастить, то можна розповісти, що ж являють собою три карликові планети, назви яких наш пересічний громадянин майже напевно чув вперше. І тут головне дати коротку, але влучну характеристику.

     Наприклад про Ериду можна розповісти, що донедавна вона вважалася навіть більшою за Плутон, та й зараз її розмір оцінюють  не набагато меншим за нього. До того ж у цього тіла є супутник Дисномія. Про Макемаке можна сказати, що на  відміну від більшості транснептунових об'єктів у нього немає супутника, і це робить його мабуть найбільшим об'єктом у нашій Сонячній Системі, щодо маси якого ми  можемо робити тільки дуже загальні припущення. Ну а Хаумеа у нас взагалі нагадує яйце і до того ж має аж два супутники.

    Ось така розповідь нашому пересічному громадянину сподобається значно більше. За те, як тепер будувати гороскопи на основі 13 планет нехай голова (чи якесь інше місце) болить у астрологів. Для них нічого не шкода. Якщо 13 планет буде замало, то  кандидатів у такі на околицях Сонячної системи налічується ще  більш ніж півтора десятка.

    Взагалі якщо повернутися до питання наукової класифікації об'єктів, то можна прийти до ще більш дивних висновків. Знову ж таки  повід дає Плутон і його супутник Харон.  В усіх статтях скромно зазначається, що статус цієї пари невизначений: планета це чи супутник, чи подвійна планета. Ніхто просто не може дати тут чіткого визначення. Справа у тому, що Харон, якщо підходити прискіпливо, взагалі не обертається навколо Плутона. Він обертається навколо спільного центру мас, який  лежить поза межами Плутону. Ну добре, назвемо ми усе це подвійною планетою, буде Харон 14-ю планетою Сонячної Системи. Але тут вже виникає питання наприклад до системи Земля-Місяць. У нас же Місяць обертається також не навколо центру Землі, а навколо точки, віддаленої від нього на 4750 км, тобто на 2/3 земного радіусу. Чим ми гірші за Плутон із Хароном?

     Можна звичайно зауважити, що так можна далеко зайти. Але з іншого боку, у нас виникає трохи дурнувата ситуація із тієї точки зору, що ми наприклад теоретично можемо якусь Седну, у якої діаметр ледве до 1000 кілометрів дотягує називати планетою, хоча і карликовою, а  у п'ять разів більший за неї за діаметром Ганімед так назавжди і залишиться лише супутником тільки тому, що він обертається навколо Юпітера. При цьому у Седни чисто із фізичної очки зору  більше спільного саме із Ганімедом, ніж із Юпітером.

     Така ситуація виникає через те, що  при розділені об'єктів на класи у першу чергу дивляться не на їх фізичні характеристики, а на характер їхнього руху. Бо так астрономи звикли працювати із того часу, коли  планети були усього лише "зірками, що рухаються" і що вони собою являли було невідомо. Розмір взагалі з'явився у цій класифікації тільки тому, що  треба було якось відділити спочатку планети від астероїдів. А так планет у нашій Сонячній системі - кілька сотень тисяч, а можливо і кілька мільйонів. З іншого боку, якщо ми спитаємо, як планети відрізняються від зірок, то тут лінію розмежування чомусь проводять саме за фізичними властивостями самих об'єктів. Якщо червоний або коричневий карлик обертається навколо зірки, то ніхто не подумає назвати його планетою. У той самий час планета, викинута за межі рідної системи так і залишається планетою. Можливо і щодо менших об'єктів слід відмовитися від традиційної класифікації і  створити якісь нові класи. І я вже майже бачу заголовки газет: "Астрономи відмінили планети та супутники. Громадськість вимагає їх повернути!". Тож простору для пояснень залишиться ще дуже і дуже багато.

Пам'ятка про ГМО

Оскільки знову у нашому суспільстві виникла тема ГМО, то нагадую основні факти, що стосуються цієї проблеми.
1. Усі живі організми включно із людьми, тваринами, рослинами та грибами  складаються  із клітин. Кожна жива клітина будь-якого організму містить у собі особливу молекулу - дезоксирибонуклеїнову кислоту (ДНК), яка там  існує у вигляді довгого ланцюжка із окремих елементів - нуклеотидів.
2. Яблуко, шматок свинини, огірок, лісові горіхи, шпроти у консервній банці складаються із клітин, отже завжди містять у  собі ДНК. Мінеральна вода, цукор,  рослинна олія, крохмаль, пеніцилін клітин у своєму складі не містять. Значить і ДНК ані природньої, ані неприродньої  містити у своєму складі не можуть
3.  ДНК  визначає розвиток будь-якого організму. Зміна тих його властивостей, що  передаються нащадкам, будь то чи  цуцики, чи насіння можливо тільки за  умов зміни  у ДНК. Усі культурні  породи рослин та тварин з'явилися внаслідок того, що люди ретельно  відбирали  організми із  випадковими змінами у ДНК та давали їм розмножитися. Інколи це відбувалося настільки грубими  методами, що значна частина рослин у нас є справжніми генетичними  монстрами - із кількома наборами генів, що одночасно існують у одній клітині.
4. Метод штучного відбору організмів є  вкрай низькопродуктивним. Це довго  і  не завжди  вдається отримати те, що треба. А сільське господарство традиційно потерпає від купи  факторів: картоплю їсть колорадський жук, пшеницю гне вітер, зернові не виносять  клімату певних країн. Ось щоб усі ці питання вирішити раз і назавжди люди переважно і застосовують точний метод безпосередньої зміни нуклеотидів у ДНК, який    і приводить до появи того, що зазвичай називають ГМО.
5. ГМО - це не тільки  фрукти і овочі. Це ще і численні бактерії, які виробляють різноманітні ліки, наприклад пеніцилін та інсулін. При цьому самі ліки не  можуть  у принципі містити змінену ДНК. Це хімічні сполуки, структура яких не змінюється від того, яким шляхом  вони отримані.
6. Організми, які модифіковані прямим переносом генів ніяк не відрізняються  від тих організмів, у яких ті самі гени змінені шляхом відбору.
7. Гени із генномодифікованої їжі ніяк не можуть вплинути на нас,  бо вони нічим не відрізняються  від тих генів, що містяться у нашій звичайній  їжі, які на нас не впливають.
8. Проведено купу досліджень щодо  впливу ГМО на живих істот. Жодне із них не підтвердило небезпеку цієї їжі. Щодо усіх досліджень, які наводяться як доказ шкідливості ГМО доведено, що усі вони є помилковими, або нечесними.
9. Без ГМО багато хто із людей може померти, бо значна частина ліків зараз виробляється тільки застосуванню генетично змінених бактерій.
10. Сільське господарство України поступово відстає від інших країн через те, що у нас не  вирощуються нові сорти, які отримані саме за методом штучного переносу генів.
11. Єдиний спосіб гарантовано захистити себе від потенційно небезпечних генетично модифікованих організмів, які можуть потрапити до нас зза кордону може бути тільки розробка власних сортів генетично модифікованих тварин та рослин для чого у державі постійно мають працювати профільні наукові установи. 

Цикл лекцій про будівництво

    

     Учора я прочитав останню, третю лекцію із циклу про будівництво. Лекцію про майбутнє. Як на мене, вийшло добре. І ось я вирішив зібрати усі три відео лекцій у одному місці і розповісти при цей цикл те, що я про нього не розповідав.

     Взагалі я влітку зовсім не замислювався над тим, щоб щось настільки докладно розповідати про будівельні матеріали. У мене було багато інших більш цікавих тем. Але коли з'явилася можливість прочитати лекцію у незалежному культурному центрі "Інді" я вирішив, що розпочинати треба із того, що краще за усе знаєш.  Взагалі треба сказати, що матеріалознавці ось у такому історичному контексті, як у мене зрештою вийшло не розповідають. Це чисто інженерна спеціальність і тут просто використовують ті чи інші фізичні ефекти для того, щоб отримати матеріали із певними властивостями.

     Але я вирішив все ж показати будівельні матеріали у процесі їх історичного розвитку, щоб стало  зрозуміло, чому зараз використовуються саме ті будівельні матеріали, а не інші. Майже одразу, коли я задумався над тим, що я буду розповідати, то зрозумів, що ідея розповісти усе від шалашів до  Будж-Халіфи (із майже відсутньою  частиною про доісторичних будівельників і без "космічної") за менш ніж одну годину самому мені не подобається, бо це буде розповідь ні про що. Тож, я вирішив, що лекцій буде три.

    Із цим я і підійшов до пані Оксани, дякую їй за те, що дала мені змогу провести усі три лекції. Спочатку ми домовилися, що я прочитаю першу лекцію, ту, що про хижі та палаци, а там далі подивимося: якщо сподобається, то  я і дві інші прочитаю. Підготовка зайняла у мене чимало часу, бо багато що мені довелося вивчати так докладно, як я це до того не знав, але воно було варто того. Ось що вийшло:



     Ну що сказати, це був перший для мене виступ у такому часовому масштабі (1 година +питання), але здається я ніде великих ляпів не припустився. Вже  на стадії підготовки цієї лекції я зрозумів, що навіть 3 години для цієї теми буде замало і можна їх зробити принаймні 5, але це вже зовсім буде нереально організувати. Тож багато що довелося викинути. Перш за все у першій лекції немає нічого про породи деревини та усілякі бруси, бревна та дошки із неї. Слухачі так і не дізналися, чому коли про сосну кажуть, що це - дуб, то  це "ліпа". Тема важлива та цікава, але  у "доісторичній частині" де їй було саме місце і так було про що розповісти. Те ж саме стосується і  порід каменю, які також дуже сильно відрізняються одна від одної. Механізм того, як тримаються разом частки глини вимагав значно менше часу, але довелося пожертвувати і ним. І коли я дістався теми середньовічних будівель, то зрозумів, що розповідати про особливості їх конструкції можна іще хвилин 30. Довелося обмежитися розповіддю про арку та склепіння.

    Найбільшою ж  втратою я вважаю відсутність розповіді про ті матеріали, якими у доіндустріальні часи прикрашали житла. У мене  в плані ця розповідь була, хоч і дуже коротка, але я зрозумів, що і на неї просто не вистачає часу. Взагалі тема різних  оздоблювальних, тепло-та гідроізоляційних матеріалів виявилася  якоюсь нещасливою. Бо у другій лекції, хоча вона і називалася "Сталь та бетон" я хотів таки виділити хвилин 10 хоча б на якісь інші матеріали, крім конструктивних і відобразив усе це у плані лекції (так, плануючи лекції, я  у першу чергу склав план). Знову ж таки, коли я почав писати текст, то  вмістити розповідь про основні етапи розвитку бетону та сталі у ті рамки, які я для них відвів не вийшло.

     Я не зміг навіть розповісти про усе, що із конструкційними матеріалами пов'язано! Зовсім небагато розповів про мости і про те, як влаштований цех із виробництва залізобетонних виробів. Єдине для чого таки виділив час - це для шиферу та асфальтобетону. Тому в кінці довелося дуже стисло розповідати  про монолітне будівництво і революцію у виробництві бетону, яка була пов'язана  із застосуванням добавок. А ось на тепло- та гідроізоляцію часу зовсім не вистачило :(.

     Третя лекція у якійсь мірі була найскладнішою, а  у якійсь - найлегшою. І те і інше було пов'язано із майбутнім. Тут  я міг сам визначати, що у майбутньому я побачу як спеціаліст, а що - ні. І як ті чи інші проекти я оціню. Тут я розповів майже про усе, про що хотів розповісти. Щоправда тут я одразу вирішив знову ж таки тими самими оздоблювальними,  теплоізоляційними та теплоізоляційними матеріалами пожертвувати раз я у двох попередніх про них не згадував.

 

      А ось що у мене  було у тексті лекції на початку - це розповідь про  композитні матеріали на основі пластиків та волокон. Але я  зрозумів, що тему, для  пояснення якої потрібна година досить таки "непопулярних" розповідей у п'ять хвилин не впихнеш тож  вирішив її позбутися взагалі.

      Але не зважаючи на те, що список того, про що я не розповів найголовнішим я вважаю те, що  мені все ж вдалося, на мій погляд. Вдалося показати як на початку проблемою для людей було збудувати хоч якесь житло, нехай маленьке і кривеньке, бо майже ніяких будівельних матеріалів не було. Потім  матеріалів стало більше, але конструкція будівель все ж була обмежена їх властивостями. Потім у якийсь момент  розвиток наших знань про матеріали пришвидшився і обмеження почали одне за одним зникати, поки ми не отримали майже повну свободу дій. А тепер матеріали дали нам змогу створювати щось, на що у нас раніше просто не вистачало фантазії. Вони розширили наші можливості за межі того, до чого ми звикли. І саме цей процес я більше за все хотів показати у цьому циклі і мені здається, що в цілому це вдалося.

    Уся робота зайняла  у мене майже три місяці і не можу сказати, що вона була марною  у професійному сенсі. У процесі роботи я дізнався багато чого, про що раніше не знав, або мав приблизне уявлення. Дякую усім за увагу, запитання і зауваження. Окрема подяка організаторам, які забезпечили мене  усім необхідним.
    Вільний університет Майдан Моніторинг запрошує усіх на відкриті лекції кожного четверга о 18:30 за адресою: вул. Чернишевського 4/6:
http://vumm.maidanua.org/
Група у Фейсбук:
https://www.facebook.com/groups/709400649134726/

 

Успіх козацьких родів. Кочубеї-2

     Початок

     Тож давайте я закінчу із Кочубеями. У Віктора Павловича Кочубея було 13 дітей. Щоправда восьмеро із них померли у дитинстві. Лев Вікторович Кочубей - дійсний таємний радник, учасник  придушення польського повстання примудрився одружитися на власній троюрідній племінниці Єлизаветі Васильовні Кочубей. Спочатку вони жили у Диканці, але потім навіщось переїхали  спочатку до Петербургу, а потім - до Парижу.

      Василь Вікторович Кочубей - статський радник та камергер прославився також як нумізмат та археолог. При цьому цікавили його саме грецькі міста-держави на півдні України. На жаль прожив він на світі усього 38 років і помер, залишивши по собі двох дочок. Одна з них вийшла заміж за генерала Дурново і вже її дочка стала не тільки фрейленою російської імператриці, але і дружиною останнього українського гетьмана. Друга ж вишла заміж за якогось москаля-статського радника, що заснував місто Всеволжськ.

      Михайло Вікторович Кочубей починав служити утому ж таки Кавалергардському полку, що там взагалі козацької старшини було мабуть більше, ніж москалів, але потім перейшов до служби у імператорському палаці. Там він спочатку керував імператорськими конюшнями, а потім став там завхозом (гофмаршалом) і дослужився на цій посаді до таємного радника. Жив у Парижі, де одружився із якоюсь француженкою. Їхні діти стали багато ким і багато із ким породичалися.

      Сергій Вікторович Кочубей жив простим життям простого російського графа та статського радника. Створював акціонерні товариства. Отримав держзамовлення на будівництво заводу із виготовлення рейок, але продав це замовлення англійцю Джону Юзу. І той на узятій у Кочубея в концесію землі побудував металургійний завод, навколо якого виросле робітниче поселення Юзівка. Вже після смерті Юза поселення його імені змінило назву спочатку на Сталіно, а потім - на Донецьк. Так-так "русскій город Донєцк" побудований англійцем на землі, яку він узяв у концесію у українського козака кримськотатарського походження. До речи про національну гордість. Сергій і Василь Кочубеї одружилися на дочках (рідній та нерідній) Олександра Бенкендорфа, графа, генерала від кавалерії, героя війни 1812 року. І так далі і тому подібне... Кочубеї одружуються із Бенкендорфами, а зветься це уже російським дворянством...

     Серед дітей Сергія Кочубея слід відзначити його сина Віктора, що примудрився після служби у кавалергардському полку і адютантства у майбутнього останнього російського імператора примудрявся наряджатися на костюмованих балах не ким-небудь, а запорізьким полковником.

     Що ж до Наталі Вікторівни Кочубей, то у неї тривалий час був закоханий дехто Олександр Пушкін, але зрештою вийшла заміж вона за іншого Олександра - Строганова, графа та генерала, помічника міністра внутрішніх справ. Але російський поет про неї не забув і написав поему "Мазепа" про життя її предків. Хоча не факт, що намагався при цьому сподобатися він їй, а не її батьку, чи комусь із дядьків, про яких - нижче. Ну а один із синів Наталі, у свою чергу примудрився одружитися моргантичним шлюбом із великою княжною, тобто фактично стати членом імператорської родини.

     Але давайте повернемося до Василя Васильовича Кочубея. Василів Васильовичів Кочубеїв було дуже багато і у них можна легко заплутатися. Але нас цікавить рідний дядько Віктора Павловича Кочубея. Був він статським радником і також мав сина  Василя Васильовича Кочубея. Той дослужився до звання генерал-майора і мав п'ятьох дітей: Василя, Дем'яна, Олександра, Аркадія та Олену. Василь брав участь у кількох війнах та дослужився на військовій службі до полковника, а на цивільній - до таємного радника. Його син Леонтій став депутатом Державної думи, а дочка - композитором і, як вже було сказано, вийшла заміж за представника іншої гілки Кочубеїв.

    Дем'ян став сенатором та дійсним таємним радником. Олександр - також, просував на державному рівні звільнення селян від кріпацтва. Що ж до Аркадія, то ви будете сміятися, але він також був дійсним таємним радником, сенатором, а до того ж ще й камергером. У Аркадія було чимало дітей,  багато із яких було успішними, але найцікавішим серед них був Петро Аркадійович Кочубей - хімік та мінералог, засновник музею прикладних знань, голова Російського мінералогічного товариства, член Академії наук. Його син - Василь одружився на своїй далекій родичці - Варварі Кочубей.

    І ось у цій родині народився черговий Василь Васильович Кочубей. Як і багато інших Василів Васильовичів Кочубеїв він обрав шлях військогого. Служив  у Кавалергардському полку. Перша світова звела його із сусідом - Павлом Петровичем Скоропадським, ад'ютантом якого він невдовзі став. І з Скоропадським Кочубей пройшов усю історію встановлення і падіння української держави. А помер вже у 70-х роках у Німеччині. Така ось історія Кочубеїв - від Хмельницького до Скоропадського.

Успіх козацьких родів. Кочубеї-1

Якщо говорити про успішні козацькі роди, то за кількістю представників із титулами, званнями та посадами із Кочубеями не може зрівнятися жоден. Цей рід часто називають серед найбільших зрадників України,але як на мене нічим він особливо не вирізняється серед інших, крім свого успіху.

На цей раз славетний рід українських козаків походить від татар. Звичайно ж таки від татар не простих, а родовитих. Бей Кучук перебрався із усім своїм кланом у Лівобережну Україну в середині 16 століття і так само усією сім'єю охрестився. Натуралізувалися вони настільки вдало, що вже син Кучука, відомий  як Леонтій Андрійович (навіть не питайте, як його звали при народженні) став учасником повстання Богдана Хмельницького.Але людям найбільш відомий онук бея кучука - Василь Леонтійович. Він хоч і був козаком але просувався переважно не завдяки участі у битвах, а завдяки своєму адміністративному таланту.  Саме йому доручив гетьман Самойлович донести до Москви думку, що непогано б напасти на Польщу, але Москва тоді не дала добро, більш зацікавлена у війні проти Кримського ханства.
Але вірність Кочубея була недовгою. Українській старшині Самойлович не подобався, бо плювати хотів на традиції обрання гетьмана козаками і збирався стати малоросійським царьком. Задля цього було скликано таємну раду, на якій Самойловича звинуватили у самоуправстві, зловживаннях і головне зраді. Документ було затверджено підписом генерального писаря (фактично секретаря уряду)Василя Кочубея. А на місце Самойловича поставили "освіченого та перспективного" генерального осавула Івана Мазепу. Щоб Москва була не проти підписали невигідні для України Коломацькі статті. Так, ви правильно зрозуміли: майбутній зрадник Росії заради України, та майбутній зрадник України заради Росії, тоді разом підписали невигідний для України договір, щоб уберегти свої привілеї та козацькі традиції від свавілля українського ж гетьмана. В українській історії усе складно.

При Мазепі Кочубей був генеральним писарем 13 років. Цьому не завадило навіть те, що на початку 1690-х Мазепа подавив повстання такого собі Петра Іваненка, якому Коломацькі статті дуже не сподобалися і який був родичем Кочубея. Більше того, у 1700 році Василь Кочубей стає генеральним суддею. Доречи у гетьманській столиці - Батурині Кочубей мав власний будинок, який щасливо пережив "тотальне нищення міста" військами Меншикова і до якого зараз водять екскурсії. Але вузел із патріотизму та особистих політичних амбіцій затягувався усе дужче. А потім до нього додалися особисті стосунки. Про Мотрю Василівну Кочубей написано дуже багато, тож розповідати цю історію не має сенсу. Оцінювати ситуацію теж можна по різному.  Не залишає сумніву тільки те, що кохання 65-річного гетьмана та 16-річної доньки Кочубея таки відіграло вирішальну роль у конфлікті двох людей, що тоді очолювали Україну. При цьому найактивніше розгойдувала ситуацію сама дівчина, через що її зрештою видали заміж. Однак процес уже пішов і Кочубей став писати доноси на Мазепу, якім не вірили. Бо коли родич заколотника звинувачує у зраді того, хто цього заколотника покарав, то це відомо як сприймається. Тим не менш зрада з боку Мазепи таки сталася, а Кочубей у свою чергу зрадив його, за що й поплатився життям.

У Василя Кочубея було двоє синів - Василь Васильович та Федір Васильович. Федір Васильович був бунчуковим товаришем. А ось Василю Васильовичу вдалося стати полтавським полковником, у чому йому мабуть допомогло одруження на доньці гетьмана Данила Апостола. І саме від нього беруть свій початок одразу кілька гілок роду Кочубеїв, що досягли неабиякого успіху. По перше це гілка його старшого сина Семена, що встиг побувати і ніжинським полковником, і посприяти призначенню Кирила Розумовського гетьманом, і вже при Розумовському послужити генеральним обозним і у Малоросійській колегії позасідати і генерал-майором стати. А ось два інших - Павло та Василь із статусу козацької старшини перейшли безпосередньо у статські радники.
Рід Семена Кочубея представлений його сином - підполковником Михайлом Семеновичем Кочубеєм, його онуком - дійсним статським радником та предводителем губернського дворянства  Семеном Михайловичем Кочубеєм та його праонуком Миколою Семеновичем Кочубеєм, на якому ця гілка роду перервалася у другій половині 19 століття.
Але  більш цікава історія роду, що походить від Павла Кочубея. Справа у тому, що родовий маєток цієї гілки Кочубеїв розташовувався у Диканці. Так-так, у тій самій що там за переказами нащадка наказного гетьмана Остапа Гоголя увесь час якісь кумедні речи відбуваються: то галушки до рота самі плигають, то дяк до відьми залицяється, то чорт Місяць краде то син тієї відьми потім на тому чорті до однієї німкені за черевичками літає. І хто ж міг народитися у такому кумедному місці, над яким сміялося мабуть не одне покоління російських школярів. А народився там майбутній канцлер Російської імперії і двічі міністр внутрішніх справ Віктор Павлович Кочубей. Це дивно звучить, але виходець із козацького роду, князь, канцлер Віктор Павлович Кочубей був племінником вихідця із козацького роду, князя, канцлера Олександра Андрійовича Безбородька. Неймовірний збіг! Коли нам Микола Васильович розповідає про негаразди у особистому житті коваля Вакули, то він нам забуває сказати найцікавіше. Коли Вакула летить за черевичками, то їх йому дарує жінка, у якої особистим секретарем працює рідний брат дружини господаря цієї самої Диканьки. Усі свої, усі наші...

Віктор же Кочубей, що народився у цьому  веселому місці теж встиг політати багато де. Він побував послом у Стокгольмі, Лондоні та Константинополі та стати графом. Потім він одружився на онучці гетьмана Кирила Розумовського, порушивши волю самого імператора, який хотів його одружити на якійсь москальській княжні. Далі були Державна рада, Міністерство внутрішніх справ, Негласна рада, князівський титул і головування у уряді імперії. Помер Віктор Кочубей у 1834  році. А тридцять років потому  у Новгороді було споруджено пам'ятник  із по-московськи гучною назвою "Тисячоліття Росії". Про цей пам'ятник і людей, які на ньому зображені москалям слід розповідати окремо, особливо тим, що дуже люблять виводити історію Росії із Візантії через Золоту Орду. Бо це знову таки смішно звучить, але серед 100 найвизначніших постатей в історії Росії рахуючи аж від Рюрика  присутні і нащадок генерального судді Віктор Кочубей і син генерального писаря Олександр Безбородько і навіть нащадок наказного гетьмана Микола Васильович Гоголь...

Доречи дружина народила Вікторові Кочубею аж 13 дітей, про долю яких а також про долю інших представників цього роду буде наступного разу.

Закінчення

Тестовий пост

     

     Ну, із початком мене. Давно думав кудись перебратися, аж тут нарешті ЖЖ остаточно на мене образився і спонукає до дії. Не знаю, чи це пильне око "козлячого" відділу ФСБ нарешті помітило такого фашиста як я, чи просто хтось десь щось не так увімкнув. Не маю ані можливості, ані бажання розбиратися.

      Починаю вести новий блог тут. Працювати я тепер буду у наступному режимі. Тут я буду розміщувати великі тексти із картинками та відео. Тільки їх і тільки про науку. У зв'язку із тим, що мені тепер не потрібен "запасний аеродром" я більше не буду постити нічого і на Дрімі. Тамтешні матеріали залишаються як архів і їх я потроху буду обробляти і переносити сюди. Що ж до розповсюдження усього цього порно для інтелектуалів, яке ви так любите, то я для цього буду використовувати спеціально призначені для максимально швидкого розповсюдження усілякої зарази сервіси: Фейсбук і ВКонтакті.

       Ті, кому подобаються мої жарти, мої пости про політику, мої тексти, присвячені фільмам, аніме та комп'ютерним іграм - поки що шукайте їх усе на тому ж Глюкодромі ім. тов. Цукерберга. Я усе одно не впевнений, що із зазначених тем  мені найближчим часом удастся писати більше, ніж кілька рядків. Можливо колись я створю і для них окремий бог на цій ось платформі.

      Та взагалі мені потрібне саме місце для розміщення великих текстів. Як і раніше я впевнений, що Україні вкрай необхідні науково-популярні тексти українською мовою. З одного боку це дозволить українцям не забути, що в нас взагалі є якась наука, а з іншого допоможе самій українській мові вийти зі стану мови, щодо якої увесь час задають питання "а навіщо вона потрібна". Ось цим я тут і планую займатись у межах своїх сил.

       Ще я впевнений, що цей блог - це тільки проміжний етап. Потрібен окремий сайт, на якому будуть розміщуватися такі тексти і не тільки мої. Перш за все сайт, на якому будуть розміщуватися тексти із природничих наук із якими у нас особливо погано. Хоча і про гуманітарні забувати не треба. Сайт, вільний від ідеології та політики, але такий, щоб тексти на ньому були виключно українською мовою. Я не приховую, що це моя давня мрія і я її поки що не реалізував тільки через обмежені можливості.

       На цьому мабуть треба  перший пост закінчувати. Усім нових відкриттів.